Ірина Свистун, 
начальник Головного територіального управління юстиції у Сумській області

Головне управління юстиції в  Сумській області Ad impossibilia lex non cogit
Закон не вимагає неможливого
Роз'яснення

Щодо участі у судовому процесі


Питання:
1. Законом України від 19.05.2011 № 3388-VI «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України щодо участі народних засідателів» скасований інститут народних засідателів у кримінальному процесі.
2. Щодо можливості залагодження спору без суду 
3. Щодо судових витрат у цивільній справі 
4. Як поводити себе в суді? 
5. Щодо розгляду судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи 
6. Як подати позов до суду у адміністративній справі? 
7. Щодо порядку отримання судового рішення 
8. Участь органів опіки та піклування у справах окремого провадження 
9. Система, повноваження та структура апеляційних судів 
10. Щодо звільнення від сплати державного мита 
11. Який порядок попереднього судового засідання в цивільному процесі? 
13. Єдиний державний реєстр судових рішень як механізм забезпечення відкритості діяльності  судів 
14. Що розуміється під судовим представництвом в цивільному процесі 
15. Хто може бути представником фізичної особи у цивільному процесі? Чи можуть бути представником фізичної особи емансиповані особи? 
16. Про принцип змагальності в цивільному процесі 
17. Підсудність в цивільному процесі 
18. Видача учасникам процесу копій матеріалів справи 
19. Мова судочинства та процесуальних документів 

---------------------------------------------------------------------------------------------

Законом України від 19.05.2011 № 3388-VI «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України щодо участі народних засідателів» скасований інститут народних засідателів у кримінальному процесі.

Відтепер кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі,  та які раніше розглядалися у суді першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів, - розглядаються у суді першої інстанції у складі трьох осіб незалежно від наявності клопотання підсудного про такий розгляд.



Щодо можливості залагодження спору без суду
Більшість спорів, що виникають внаслідок нанесення шкоди сусідами (наприклад, затоплення), придбання неякісних товарів чи отримання неякісних послуг, несвоєчасної виплати заробітної плати, неправильного нарахування пенсії, розподілу спадщини чи майна та інших можна вирішити без судового втручання.          

Так, способами вирішення спорів без суду є: переговори, звернення до органу влади, зверненя до комісії по трудових спорах, медіація, звернення до третейського суду.

1. Переговори - це добровільне спілкування з особою, з якою у Вас є спір. Метою переговорів є досягнення рішення, яке буде вигідне Вам або з яким погодиться обидва учасники спору (компроміс).

Щоб вигідно провести переговори і домогтися поступок:

- Спробуйте поспілкуватися усно. Якщо при усному спілкуванні Ви досягли згоди, то відразу виконайте домовлене (замініть товар на інший чи отримайте заробітну плату). Якщо усне спілкування не дає результатів - спілкуйтеся письмово через офіційне спілкування.

- Вивчіть свої права! Знаючи свої права щодо предмету спору, Ви маєте більше шансів переконати опонента у своїй правоті.

- Скористайтеся допомогою правника. Якщо самостійно розібратися в суті питання Ви не можете, краще звернутися за допомогою до юриста. Якщо Ви не маєте можливості найняти юриста, зверніться до безкоштовної юридичної консультації.

2. Звернення до органу влади. Спробувати вирішити спір можна через органи влади чи органи місцевого самоврядування. Вони мають владні повноваження і важелі впливу на певні питання.

Якщо Ви не знаєте, до якого саме органу звернутися, зателефонуйте до громадської приймальні Вашої міської чи сільської ради та попросіть проконсультувати.

До органу влади потрібно звернутися із письмовим зверненням, в якому пояснити суть спору та Ваші вимоги щодо його вирішення. Орган влади має надати Вам відповідь протягом місяця.

3. Комісія по трудових спорах. Якщо Ви працюєте на підприємстві з штатом більше 15 осіб, на ньому може бути утворена комісія по трудових спорах. Не менше половини складу комісії є працівники.

Щоб комісія розглянула спір, потрібно подати заяву протягом трьох місяців, з того моменту, як Ви дізналися про порушення Ваших прав. Щодо невиплати заробітної плати, можна звернутися в будь-який момент.

Комісія повинна розглянути спір протягом 10 днів. Ви повинні бути повідомлені про час розгляду, щоб бути особисто присутніми. За результатами розгляду комісія приймає рішення. У разі незгоди його можна оскаржувати до суду.

4. Медіація - самостійне врегулювання спору сторонами за участю незалежного посередника (медіатора).

Медіатор - незацікавлена ососба, головний інтерес якої - допомогти Вам і Вашому опоненту знайти спільне вирішення спору.

Медіатор:

- визначається за спільною згодою осіб, які сперечаються;

- налагоджує комунікацію, роз'яснює різні варіанти вирішення спору;

- не має права нав'язувати сторонам певне рішення, він може лише висувати пропозиції;

- не приймає рішення у спорі - спір врегульовують самі сторони

- фіксує умови примирення, якщо його було досягнуто.

5. Третейський суд - недержавний незалежний орган, який самостійно обирають сторони, між якими виник спір.

Щоб подати справу до третейського суду потрібно укласти третейську угоду. До третейського суду подається позов, так само як і до звичайного суду.

Як правило рішення третейського суду є остаточним і не підлягає оскарженню.    

 

 

Щодо судових витрат у цивільній справі

Звернення за захистом своїх прав до суду передбачає певні фінансові витрати. За загальним правилом, такі витрати покладаються на сторону, яка ініціює судовий процес або ініціює окрему дію в межах судового розгляду справи.

Згодом, за результатами розгляду справи, суд в залежності від того, на чию користь ухвалено рішення, зобов'язує відшкодувати понесені витрати сторону, яка програла спір, або ж залишає такі витрати невідшкодованими.

Згідно діючого законодавства судові витрати включають в себе: судовий збір, витрати на інформаційно - технічне забезпечення судового розгляду справи, витрати на правову допомогу, витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, витрати пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, витрати пов'язані із проведенням судових експертиз, витрати пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

На даний момент тимчасово судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. За загальним правилом розмір державного мита, що підлягає оплаті при зверненні до суду, визначається виходячи від ціни позову. Розмір витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового розгляду справи залежить від категорії справи і становить на сьогодні від 60 до 120 грн.

Оплачувати державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення справи слід лише безготівковим переказом грошей на розрахунковий рахунок, реквізити якого можна дізнатись в суді або на сайті суду в мережі Інтернет.

Якщо особою випадково було сплачено судові витрати у більшому розмірі, ніж це встановлено законом, або ж протягом часу розгляду справи було зменшено розмір позовних вимог, така особа маєте право на повернення переплаченої грошової суми. Для цього потрібно подати клопотання до суду, на підставі якого суд постановить відповідну ухвалу.

Також можливі ситуації, коли після подання позовної заяви до вирішення справи судом особа відмовляється від свого позову у зв'язку з задоволенням відповідачем позовних вимог. У такому разі ця особа має право на повернення судового збору шляхом звернення з відповідним письмовим клопотанням до суду, а всі понесені витрати у справі стягуються з відповідача.

Крім того, у цивільному процесі передбачена можливість звільнення від оплати судових витрат або оплати їх на пільгових умовах. В одних випадках такі пільги прямо передбачені законом, а в інших - можуть бути встановлені рішенням суду, виходячи з майнового стану особи.

    

 

Як поводити себе в суді?

Коли Ви йдете до суду, пам'ятайте, що Ви йдете до органу правосуддя та повинні з належною повагою ставитися до суду, тих, хто там працює, і відвідувачів суду.

Якщо у Вас виникла необхідність звернутися до суду, то позовну заяву Ви можете подати до суду:

1 - поштою, при цьому бажано надсилати документи як цінний лист із описом вкладення або рекомендований лист;

2 - особисто через канцелярію суду; в даному випадку необхідно взяти з собою копію документа, який Ви подаєте і попросити працівника апарату суду поставити на ньому штамп із датою одержання та реєстраційним номером.

До кожного візиту в суд необхідно ретельно готуватися, зокрема, бажано мати при собі:

- документ, що посвідчує особу (паспорт чи інший);

- кілька аркушів паперу, ручку або олівець;

- документи, які стосуються справи, інші докази;

- законодавство, яким Ви обґрунтовуєте свою позицію по справі.

Приходити до суду необхідно вчасно і бажано заздалегідь. Перебуваючи в приміщенні суду, мобільний телефон слід перевести у режим безшумного дзвінка, а під час судового засідання доцільно телефон вимкнути повністю.

Під час слухання справи необхідно дотримуватися наступних правил:

- заходьте до зали судового засідання після запрошення судового розпорядника або секретаря судового засідання; 

- при вході судді або колегії суддів до зали судового засідання встаньте та підводьтеся кожен раз, як до Вас звертається суддя, стоячи відповідайте на запитання чи їх задавайте;

- звертайтеся до судді словами «Ваша честь»;

- не перебивайте суд та учасників процесу; якщо Ви хочете, щоб Вам надали слово - підніміть руку;

- коли Вам вкрай потрібно вийти із зали судового засідання, Ви можете заявити клопотання про призначення перерви у судовому засіданні;

- не сперечайтеся із судом;

- передавайте судді документи та інші матеріали, що стосуються справи через судового розпорядника чи секретаря судового засідання.

Наслідки порушення правил поведінки в суді:

1 - попередження: за порушення правил поведінки у судовому засіданні;

2 - видалення порушника із зали: за порушення порядку після того, як суд виніс попередження;

3 - штраф або адміністративний арешт: за прояв неповаги до суду.


Щодо розгляду судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб'єктності фізичної особи, що дозволяє у повній мірі виступати суб'єктом цивільних відносин, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов'язки.

В той же час, трапляються випадки, коли фізична особа тривалий час не усвідомлює свої дії і нездатна ними керувати, що в свою чергу створює багато проблем для її родичів та осіб, які мають з цією особою правові зв'язки. За таких обставин необхідним є звернення до суду із заявою про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або про визнання особи недієздатною.

Встановлений порядок вирішення питання про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян. Обмеження в дієздатності громадянина, внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, крім того, спрямоване на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними засобами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого додержання Конституції та законів України, поваги до прав і свобод, честі та гідності інших людей.

Дана категорія справ розглядається судом у порядку окремого провадження. Метою судового розгляду заяв про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або про визнання громадянина недієздатним є встановлення фактів, що мають юридичне значення, а не вирішення суперечки про право. Тому в справах цієї категорії заявник не пред'являє якої-небудь матеріально-правової вимоги.

Порядок визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною визначений Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).

Розглядаючи зазначений порядок слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до статті 236 ЦПК України заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу.

Підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання недієздатним громадянина України, який проживає за її межами, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України. Тобто, законодавцем встановлена альтернативна підсудність цієї категорії справ окремого провадження, залежно від того, що відомо заявнику із наведеного у даній статті.

Для характеристики процесуального становища осіб, що беруть участь у розгляді заяви судом, має значення наявність суб'єктивного юридичного інтересу. За цією ознакою всіх осіб, що беруть участь у справах даної категорії, можна розділити на дві групи: особи, що мають особистий інтерес і особи, що не мають особистого інтересу.

Стаття 237 ЦПК України визначає осіб, які можуть бути заявниками. Згідно цієї статті заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування.

Загалом заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом [1].

 Важливим є також те, що заява у справі про визнання громадянина недієздатним, крім вимог статті 238 ЦПК України повинна відповідати і загальним вимогам, що пред'являються для подання позовних заяв. У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Варто зауважити, що в самій заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права, повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього, здійснення ним цього права.

Також, у заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Як правило, в заяві з даної категорії справ зазначається як мета, встановлення опіки з метою отримання пенсії по догляду за особою, визнаною судом недієздатною, можливість вчиняти певні дії від імені цієї особи, які необхідні у зв'язку з життєвою ситуацією, що склалася.

Якщо заявником у заяві не вказана мета, з якої порушується провадження у справі, то відповідно до статті 121 ЦПК України заява залишається без руху, а заявникові надається термін для усунення вказаних суддею недоліків.

Особа, в чиїх інтересах порушено процес, бере участь у справі як заявник. Правове становище заявників у справах окремого провадження характеризується тим, що вони порушують справу для захисту своїх прав та інтересів, які охороняються законом; мають юридичну зацікавленість у справі, що виявляється як у поширенні на заявників усіх матеріально- і процесуально-правових наслідків вступу рішення суду в законну силу, так і в обов'язковому правовому зв'язку встановленої судом обставини з їх правовими або охоронюваними законом інтересами. Заявник може сам подати вимогу щодо порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій [2].

Зацікавлені особи вступають або залучаються у вже початий процес. На відміну від заявника, вони не заявляють суду своїх самостійних вимог і не несуть судових витрат. Ними можуть бути громадяни, підприємства, установи, громадські організації.

Розглядаючи процедуру розгляду справи, слід зазначити, що предметом судової діяльності в цьому випадку є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи як обмеження у дієздатності чи визнання її недієздатною [3].

Прийнявши справу до провадження, суддя починає підготовку справи до судового розгляду, керуючись як вимогами статті 239 ЦПК України, так і загальними нормами, що застосовані до випадків позовного провадження, тією мірою, якою вони застосовані в окремому провадженні.

У разі подачі заяви про оголошення громадянина недієздатним, суддя в ході підготовки справи повинен витребувати документи, які підтверджували б указані обставини.

Необхідно також з'ясувати, чи не є недієздатність громадянина умисною, тобто чи не переховується він з метою уникнути покарання, чи не ухиляється від сплати аліментів або від виконання якого-небудь іншого обов'язку. У зв'язку з цим, суддя повинен направити запити в органи міліції, опитати близьких осіб відсутнього.

Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.

Відповідно до статті 239 ЦПК України суд, за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи, призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Вивчення практики судів України по розгляду справ цієї категорії свідчить, що суди, в основному, правильно їх вирішують. Разом з тим, у роботі судів ще мають місце серйозні недоліки.

У ряді випадків суди приймають заяви про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним від осіб, які неправомочні пред'являти такі вимоги. Нерідко, справи про визнання громадян недієздатними призначаються до слухання без проведення судово-психіатричної експертизи або така експертиза, у порушення вимог закону, призначається при відсутності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство.

Не завжди справи розглядаються з участю представників органів опіки та піклування.

Рішення у справах про встановлення фактів, у цілому, має відповідати вимогам, які ставляться до рішень у справах позовного провадження. Рішення має бути законним і обґрунтованим.

У рішенні по справі про встановлення факту має міститися вказівка на факт, наявність чи відсутність якого встановив суд.

Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна. Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу.

Судові витрати, пов'язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

Структура судового рішення у справах про встановлення факту аналогічна структурі рішень у позовних справах (стаття 215 ЦПК України). Воно складається із 4 частин: 1) вступна; 2) описова; 3) мотивувальна - містить аналіз зібраних по справі доказів, викладення обставин справи, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази, а також повинні бути посилання на ті закони, якими суд керувався при розгляді справи; 4) резолютивна - суд констатує наявність (чи відсутність) факту, про встановлення якого просив заявник.

Після набрання рішенням суду законної сили воно надсилається судом органу опіки та піклування, органам ведення Державного реєстру виборців за місцем проживання фізичної особи.

Цивільно - процесуальним законодавством також визначений порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

Так, скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та  поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.


Як подати позов до суду у адміністративній справі?

Право звернутися до суду з адміністративним позовом має особа, яка вважає, що  її права, свободи чи інтереси порушено суб'єктом владних повноважень (стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України). За загальним правилом, звернутися до суду з адміністративним позовом можна протягом шести місяців з дня, коли Ви дізналися або повинні були дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (стаття 99 Кодексу адміністративного судочинства України) .

Для того, щоб передати спір на розгляд адміністративного суду, Вам слід вчинити такі дії:

  • визначити суд, до якого слід подавати позов, відповідно до правил підсудності (статті 18-21 Кодексу адміністративного судочинства України);
  • оплатити судовий збір;
  • оформити позовну заяву відповідно до встановлених вимог, додати до неї всі необхідні документи;
  • подати позовну заяву до суду одним з таких способів: надішліть позовну заяву поштою рекомендованим цінним (з описом вкладення) листом з повідомленням про вручення або ж подайте позовну заяву безпосередньо до канцелярії суду.

Відповідно до вимог  статті  106 Кодексу адміністративного судочинства України, у позовній заяві повинні міститися такі відомості:

  • найменування суду, до якого подається заява; наприклад: «Зарічний районний суд м. Суми»;
  • ім'я (найменування) позивача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником; наприклад: «Коваленко Григорій Петрович»;
  • поштова адреса позивача, номер засобів телефонного зв'язку, адреса електронної пошти (за наявності); наприклад « 40000, м.Суми, вулиця Харківська, буд.2/1, кв. 64, тел. 60-28-42»;
  • ім'я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи (якщо оскаржують ся їх дії, рішення); наприклад: «Сумська міська рада»;
  • поштова адреса відповідача, номер засобів зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;
  • назва документу - «Позовна заява»;
  • виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто опис обставин справи, що призвела до подання позову; наприклад: « 11 вересня 2009 року я, Коваленко Григорій Петрович, звернувся до виконавчого комітету Сумської міської ради з вимогою взяти мене на облік осіб, потребуючих поліпшення житлових умов. Станом на сьогоднішній день відповіді я не отримав...»;
  • зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, якою позивач обґрунтовує свої вимоги, зокрема, копії документів тощо;
  • зміст позовних вимог, тобто те, про що Ви просите суд вчинити щодо спору, відповідача тощо (з урахуванням статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України);
  • перелік документів, що додаються до заяви (оригінали квитанцій, платіжних доручень, що підтверджують оплату судового збору; довіреність або інший документ, що підтверджує повноваження представника, якщо позовна заява подається представником; докази, що підтверджують позовні вимоги; копії позовної заяви та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів);
  • підпис позивача;
  • дата підписання позовної заяви.

Якщо при оформленні позовної заяви Ви не врахуєте якоїсь із зазначених вимог,  суд своєю ухвалою залишить позовну заяву без руху, у якій зазначить недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановить строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.

Якщо Ви своєчасно виправите помилки, тоді вважатиметься, що  Ви подали позовну заяву тоді, коли вона вперше надійшла до суду чи була відправлена поштою.


 

Щодо порядку отримання судового рішення

Порядок отримання копії рішення суду визначається Кримінально-процесуальним або Цивільно-процесуальним кодексами України, в залежності від категорії справи, що розглядається судом.

Так, стаття  344 Кримінально-процесуального кодексу України визначає, що копія вироку вручається засудженому або виправданому в триденний строк після проголошення вироку. Вказана вимога є обов'язковою та підлягає виконанню незалежно від того, чи був присутнім він при проголошенні вироку, чи ні. Вручення засудженому копії вироку має здійснюватись під розписку з зазначенням дати і часу вручення.

Згідно ж статті 222 Цивільно-процесуального кодексу України, копії судового рішення у цивільних справах видаються особам, які брали участь у справі (позивач, відповідач, треті особи, представники позивача, відповідача або третіх осіб), на їхню вимогу (тобто згідно поданої заяви про видачу копії рішення) не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом п'яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, незалежно від причин неявки особи та незалежно від того, чи подавала вона заяву про надіслання їй копії судового рішення.

Вперше копії судових рішень у цивільних справах видаються заявнику безоплатно. Повторна видача копій судових рішень здійснюється за плату у розмірі, встановленому законодавством.


 

Участь органів опіки та піклування у справах окремого провадження

Одним із видів непозовного провадження, які розглядаються судами загальної юрисдикції, є справи окремого провадження (розділ IV Цивільно-процесуального кодексу України).

В межах такого провадження суди розглядають та вирішують питання про встановлення певних обставин, юридичних фактів, правового статусу особи, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Відмінність даного виду провадження полягає у відсутності спору про право, а відповідно - і сторін з протилежними інтересами.

Основними учасниками справ окремого провадження є заявники, за заявою яких відкривається провадження у справі, та заінтересовані особи.

Залежно від конкретної категорії справ окремого провадження заявником можуть виступати як фізичні так і юридичні особи (батьки, близькі родичі, усиновителі, піклувальники, наркологічні та психіатричні заклади тощо).

Відповідно до положень  статті 237 глави 2 Розділу IV Цивільного процесуального кодексу України органи опіки та піклування, якими є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад (далі - органи опіки та піклування) можуть виступати заявниками в справах:

- про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи;

- про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами;

- про визнання фізичної особи недієздатною.

Відповідно до частини 3 та 4 статті 241 ЦПК України за заявою органу опіки і піклування в суді вирішуються також питання: про скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; про скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.


Заінтересованими особами в справах окремого провадження є учасники цивільного процесу, права та охоронювані законом інтереси яких може зачепити ухвалене у справі рішення суду або якщо таке рішення суду потягне за собою обов'язок вчинення ними будь-яких дій чи зміну їх правового статусу. Заінтересованими особами також слід визнавати осіб, на яких покладається обов'язок посприяти у реалізації права, заради якого особа звернулася до суду (наприклад, органи пенсійного фонду про встановлення факту перебування на утриманні). Крім того, заінтересованими особами слід вважати органи опіки та піклування у тих випадках, коли закон зобов'язує їх брати участь у розгляді таких справ.

Так, з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування в суді розглядаються наступні категорії справ окремого провадження:

- справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною (стаття 240 Цивільного процесуального кодексу України);

- справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (стаття 244 ЦПК України);

- справи про усиновлення дитини (стаття 254 ЦПК України).

Обов'язковість залучення органів опіки та піклування до розгляду зазначених справ  викликана різними причинами.

Наприклад, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або про визнання фізичної особи недієздатною, суд має встановити над такою особою опіку та призначити опікуна (піклувальника). Призначення піклувальника і опікуна відбувається за поданням органу опіки та піклування, в зв'язку з чим участь зазначеного органу в розгляді таких справ є обов'язковою.

Особа, призначена опікуном або піклувальником, може бути звільнена від повноважень, пов'язаних з опікою або піклуванням. Таке звільнення може бути здійснене також з ініціативи органу опіки і піклування, про що останнім подається до суду заява, яка розглядається у місячний строк окремим провадженням. За результатами розгляду заяви органу опіки та піклування суд виносить ухвалу.


Згідно статті 253 ЦПК України з обов'язковим залученням органу опіки та піклування  в судах розглядаються справи про усиновлення дитини. Такими органами є відділи та управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчі комітети міських і районних у містах рад.

Участь даного органу у справі як заінтересованої особи пов'язана, насамперед, з наданням висновку про доцільність усиновлення та відповідності такого усиновлення інтересам дитини, який подається під час провадження у справі до судового розгляду.

До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

2) свідоцтво про народження дитини;

3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

У процесі розгляду справи суд перевіряє наявність законних підстав для усиновлення, відповідність зазначених документів необхідним вимогам тощо.

За результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення, в якому враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:

- стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину,її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;

- мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;

- особу дитини та стан її здоров'я;

- ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити тощо.


 

Система, повноваження та структура апеляційних судів

Апеляція ( лат. appelatio - звернення, скарга ) - основний, найефективніший спосіб оскарження рішень судів І інстанції, які не набрали законної сили з метою перевірки їх законності та обґрунтованості.

В системі судів загальної юрисдикції функціонують загальні та спеціалізовані апеляційні суди, що мають визначені законом повноваження.

Так, відповідно до діючого законодавства апеляційні суди:

1) розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2) ведуть та аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику;

3) надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам;

4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Апеляційні суди займають в судоустрої України важливе місце. Це суди другої ланки єдиної судової системи судів загальної юрисдикції. Апеляційні суди мають однакову компетенцію та рівні права щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ.

У результаті розгляду справи апеляційний суд вправі за наявності підстав, передбачених Цивільним процесуальним кодексом, Кримінальним процесуальним кодексом,  Кодексом адміністративного судочинства, Господарським процесуальним кодексом - скасувати, змінити, судове рішення, постановити нове судове рішення або залишити без змін рішення суду І інстанції.

Для вироблення єдиного підходу в застосуванні норм матеріального і процесуального права апеляційні суди вивчають і узагальнюють судову практику з різних категорій судових справ.

На підставі вивчення судової практики і аналізу судової статистики в апеляційних судах отримують практичний матеріал, який дозволяє створити уявлення щодо практики застосування судами норм права, труднощів у їх судовому тлумаченні, помилок, а також різноманітних заходів щодо їх подолання ( направлення судам оглядів, узагальнень, проведення семінарів з розгляду і обговорення питань застосування законодавства з окремих категорій справ, проходження суддями практики в апеляційних судах тощо).

Кількість суддів у апеляційному суді визначається Президентом України.

В апеляційних судах утворюються судові палати, кількість яких залежить від виду апеляційного суду. Зокрема, в апеляційних судах областей функціонують дві палати: судова палата у цивільних справах, у кримінальних справах. Персональний склад судових палат затверджується президією апеляційного суду за поданням голови суду. Президія визначає й кількість заступників голів судових палат.

До повноважень судді апеляційного суду належить:

- здійснення правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

- здійснення процесуальних дій та організація заходів з метою забезпечення розгляду справи;

- інші повноваження, передбачені законом.

На голову апеляційного суду покладена організація роботи у суді та керівництво нею. Крім цього, він здійснює функції судді, тобто бере участь у розгляді справи.

До повноважень голови апеляційного суду належить:

1) здійснення організаційного керівництва діяльністю суду;

2) розподіл обов'язків між заступниками голови суду;

3) видання відповідного наказу на підставі акта про обрання ( призначення ) суддею чи припинення повноважень судді;

4) утворення судових палат та внесення на затвердження президії їх персонального складу;

5) організація роботи президії суду, внесення на її розгляд питань і головування на засіданнях президії;

6) організація ведення та аналізу судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики;

7) приймання на роботу та звільнення працівників апарату суду, присвоєння їм рангів державного службовця у порядку, встановленому законом, застосування щодо них заохочень та накладення дисциплінарних стягнень;

7) організація підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату відповідного суду;

8) подання в установленому порядку пропозицій щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;

9) представлення суду у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

10) внесення пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників;

11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

До апеляційних спеціалізованих судів належать апеляційні господарські та апеляційні адміністративні суди.

В апеляційному господарському суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Структура апеляційних спеціалізованих судів є аналогічною до апеляційних судів, тобто організаційне керівництво діяльністю суду здійснює голова суду, який як і заступники голови апеляційних спеціалізованих судів призначаються на посаду строком на 5 років і звільняються з посади Президентом України за поданням голови відповідного вищого спеціалізованого суду України на підставі ради суддів утвореної для судів відповідної спеціалізації. В структуру апеляційних спеціалізованих судів входять окрім судових палат президія апеляційного спеціалізованого суду.



Щодо звільнення від сплати державного мита

       30.07.2009 року Вищим господарським судом України було видано інформаційний лист    N    01-08/457,    яким    надано    рекомендації    апеляційним    та    місцевим господарським судам щодо надання пільг зі сплати державного мита громадянами, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і які є інвалідами   І   та   II    груп   та   виступають   учасниками   судового   процесу   в господарському суді.
Зазначеним інформаційним листом також було відкликано    інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 25.09.97 N 01-8/359 ( v_359800-97 ) "Про деякі питання щодо вирішення спорів, пов'язаних з поданням позовів громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи".
З врахуванням позиції Державної податкової адміністрації України, що містилась у відповіді на запит, Вищий господарський суд в інформаційному листі від 30.07.2009 зазначив про наступне.
"Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 року N 1251-XII "Про систему оподаткування"   (із   змінами   та   доповненнями)   державне   мито   належить   до загальнодержавних    податків    і    зборів    (обов'язкових    платежів).    Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня   1993   року   N   7-93   "Про   державне   мито"   з   відповідними   змінами   і доповненнями (далі - Декрет).
Перелік найменувань документів і дій, за які сплачується державне мито, наведено у статті 2, а розмір ставок державного мита - у статті 3 Декрету.

Перелік фізичних осіб, які звільняються від сплати державного мита, а також дій, за які не сплачується державне мито, наведено у статті 4 Декрету. Зокрема, відповідно до пункту 18 статті 4 Декрету від сплати державного мита звільняються інваліди І та II групи.
При цьому статтею 1 Закону України від 21 березня 1991 року N 875-ХІІ ( 875-12 )"Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

       Статтею 2 цього Закону встановлено, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами,   що   призводить  до   обмеження   життєдіяльності,  до   необхідності   в соціальній допомозі і захисті.

       Відповідно до статті 17 вказаного Закону з метою реалізації творчих і виробничих здібностей   інвалідів   та  з   урахуванням   індивідуальних   програм   реабілітації  їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також   займатися   підприємницькою   та   іншою   трудовою діяльністю, яка   не заборонена законом.

Враховуючи вищевикладене, фізична     особа-підприємець,      як учасник   судового процесу,   при   цьому  цей   громадянин  є  інвалідом   І   або    II   групи,   має  право користуватися пільгою, визначеною в абзаці п'ятому пункту 18 статті 4 Декрету".


                                

Який порядок попереднього судового засідання в цивільному процесі?

Попереднє судове засідання є процесуальною формою підготовки справи до судового розгляду.

Здійснення учасниками цивільного процесу та судом на цій стадії процесу сукупності процесуальних дій, визначених Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковим, оскільки вона є самостійною і важливою та створює необхідні умови для правильного і своєчасного вирішення справи, ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення.

Відповідено до статті 129 ЦПК України попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

Проведення попереднього судового засідання є обов'язковим для кожної справи незалежно від її складності, за винятком випадків, установлених нормами ЦПК. Так, ураховуючи особливості провадження, попереднє судове засідання не проводиться у наказному та в окремому провадженнях, а також при вирішенні скарг на дії державного виконавця, клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів. Однак, у справах окремого провадження, зокрема, при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою чи про відновлення прав на втрачені цінні папери, здійснюються певні підготовчі дії, визначені законом (статті 239, 248, 262 ЦПК).

Відкладення проведення попереднього судового засідання відповідно до частини восьмої статті 130 ЦПК можливе лише за заявою однієї або обох сторін чи їх представників за умови встановлення судом наявності поважних причин для їх неявки до суду.

В разі визнання причин неявки у попереднє судове засідання сторін неповажними або неповідомлення суду про такі причини, суд має право проводити попереднє судове засідання без їх участі. Але для сторони такі обставини мають негативні наслідки. Так, відповідно до частини 9 статті 130 ЦПК України у разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважної причини або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно.

Попереднє судове засідання проводиться суддею одноособово з додержанням загальних правил, установлених нормами ЦПК для судового розгляду, з винятками, встановленими главою 3 розділу III ЦПК. Зокрема, обов'язковими є повідомлення осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання технічними засобами, роз'яснення учасникам процесу їхніх прав та обов'язків на цій стадії процесу, наприклад, про право заявлення відводу, обов'язок подання доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень і наслідків невиконання цього процесуального обов'язку. При проведенні попереднього судового засідання сторони та свідки не допитуються (проте сторони дають пояснення з приводу того, чи підтримують свої вимоги та заперечення, чи є підстави для примирення), вирішуються питання щодо прийняття доказів, але вони не досліджуються та не оцінюються, судові дебати не проводяться тощо.

Оскільки попереднє судове засідання має на меті врегулювання спору до судового розгляду суд обов'язково з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Якщо буде встановлено  можливість врегулювання спору до судового розгляду або вирішення справи  у позасудовому порядку, суддя роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який має намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення, та постановляє відповідне рішення: рішення про задоволення позову (у разі визнання позову відповідачем), ухвалу про закриття провадження у справі ( у разі відмови позивача від позову чи укладення сторонами мирової угоди), ухвали про залишення заяви без розгляду ( у разі укладення сторонами договору про передачу справи на розгляд третейського суду).

Якщо спір не врегульовано, суддя продовжує попереднє судове засідання, вирішуючи низку питань доказового та організаційного характеру, для створення умов для подальшого правильного та швидкого розгляу та вирішення справи: уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову; вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення , за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову, визначає час та місце судового розгляду тощо. Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє ухвалу (наприклад, про призначення експертизи, про забезпечення доказів, про залучення до участі у справі перекладача, спеціаліста тощо).

Після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведено і встановлює дату розгляду справи, що свідчить про початок нового етапу провадження у справі - її судовий розгляд. Зазначена ухвала не підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

 

 

 

 

 

Єдиний державний реєстр судових рішень як механізм забезпечення відкритості діяльності  судів

Віднедавна робочий інструментарій юристів поповнився новим ресурсом - Єдиним державним реєстром судових рішень, що доступний через сайт http://www.reyestr.court.gov.ua/. Це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Обов'язок щодо ведення реєстру покладено на Державну судову адміністрацію України. Користування ним є безкоштовним.

Реєстр створено, щоб підвищити прозорість діяльності судів, забезпечити прогнозованість судових рішень та сприяти однаковому застосуванню законодавства через відстеження судової практики. Реєстр почав виконувати низку важливих функцій.

По-перше, відкритість судових рішень повинна стримувати суддів від відвертих зловживань. Знаючи, що «замовне» рішення може легко стати предметом громадського розголосу, суддя навряд чи наважиться у рішенні допускати грубих порушень законодавства. Щоправда, це буде досягнуто лише тоді, коли рішення не можна буде приховати від внесення до реєстру.

По-друге, процесуальне законодавство однією з підстав для оскарження судових рішень визначило наявність неоднакового застосування судами одного й того ж закону.

По-третє, за недостатності роз'яснень Верховного та вищих судів реєстр став цінним джерелом інформації для самих суддів. Можливість вивчати практику судів вищого чи навіть того самого рівня полегшує суддям вирішення подібних справ. А крім того, якщо реєстр міститиме всі рішення судів, зокрема й процесуального характеру, судді не важко буде перевірити при відкритті провадження у справі, а чи не вирішувалася ця сама справа раніше або чи не знаходиться вона у провадженні іншого суду.

По-четверте, із запровадженням реєстру судова практика зможе стати предметом більш прискіпливого аналізу науковців. Раніше вони змушені були задовольнятися опублікованими у періодиці текстами рішень або з великими труднощами добиватися дозволу на вивчення справ у судах. Тож реєстр може сприяти тому, щоб юридична наука стала у нас більш прикладною.

По-п‘яте, подальший розвиток Єдиного державного реєстру судових рішень відкриває відмінні можливості, щоб спростити ведення судової статистики. Кожен міг би самостійно відшукати статистичну інформацію про кількість справ чи рішень, обравши відповідні часові рамки та інші критерії.

Цілком ймовірно, що незабаром реєстр стане початком створення єдиної інформаційної системи судів, яка забезпечить спілкування сторін із судом через Інтернет, електронний доступ до матеріалів справи, до інформації про стан виконання судового рішення тощо.

На сьогодні реєстр дає можливість здійснювати пошук судових рішень за такими критеріями: за найменуванням сторони судового процесу (однак лише щодо юридичних осіб, оскільки право на приватність фізичних осіб охороняється законом), словами з тексту судового рішення, найменуванням суду, прізвищем та ініціалами судді, номером судової справи або за датою надходження справи до суду, датою ухвалення судового рішення, його реєстраційним номером у Єдиному державному реєстрі, формою судочинства (цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне), формою судового рішення (рішення, вирок, ухвала, постанова). Але тут є проблема - пошук судових рішень часто приводить до некоректного результату.

Серед проблем є те, що реєстр не дає можливості відстежувати судові рішення, ухвалені в одній справі судами різних інстанцій, та їхній стан. Так, є пошук рішень за номером справи, але згідно з правилами діловодства у кожній інстанції справі присвоюють інший номер. На превеликий жаль, також відсутня інформація про те, чи набрало рішення законної сили, чи може воно скасоване або змінене судом вищої інстанції.

Інколи для юриста конче важливо відстежити судову практику за певною тематикою, проте Єдиний державний реєстр не дає можливості здійснювати пошук необхідних судових рішень за тематичними напрямами чи ключовим словом. Якби була така можливість, це значно полегшило б вивчення судової практики у певній галузі відносин та спростило б ведення судової статистики. Так само не можна здійснювати пошук рішень за певним рівнем суду чи інстанцією - потрібно вказувати найменування конкретного судового органу.

 Слід також зазначити, що невід‘ємним етапом процесу судового захисту є виконання судового рішення, у майбутньому можливе об'єднання Єдиного державного реєстру судових рішень із Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень, що дасть змогу відстежувати стан виконання конкретних судових рішень.

Що розуміється під судовим представництвом в цивільному процесі

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. Зазначена конституційна норма направлена на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України, де встановлені відповідні правові гарантії. Право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Стаття 12 Цивільного процесуального кодексу України відтворює вказану конституційну норму і зазначає, що особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встановленому законом.

В сучасних умовах значення судового представництва суттєво підвищилось у зв'язку з переходом до змагального типу цивільного процесу і зняттям з суду обов'язку з доказування. В умовах дії принципів диспозитивності і рівноправності сторін для доведення обґрунтованості своїх вимог і заперечень громадянам все частіше приходиться звертатись до кваліфікованих юристів.

Так, Цивільний процесуальний кодекс 1963 року (стаття 110)  надавав право брати участь у справі особисто або через представника лише особам, які беруть участь у справі, з метою захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та інтересів (сторони, треті особи, заявники, заінтересовані особи).

Новий Цивільний процесуальний кодекс змінив класичну модель процесуального представництва шляхом поширення його правової дії на суб'єктів, які у випадках, передбачених законом, беруть участь у справі для захисту прав, свобод чи інтересів інших осіб. Проте зазначене положення слід розуміти не спрощено, а у системному взаємозв'язку з іншими законодавчими актами, що регламентує підстави такого представництва.

Відповідно до статті 38 діючого на даний час Цивільного процесуального кодексу України сторона, третя особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати у цій справі представника.

Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

Статтею 45 Цивільного процесуального кодексу України визначено органи та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб: Уповноважений Верховної Ради  України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. Проте слід зазначити, що процесуальний статус таких суб'єктів цивільного процесу обумовлений виконанням покладених на них публічних функцій щодо захисту прав інших осіб, котрі можуть бути реалізовані ними самостійно, без права передоручення, що випливає з аналізу діючого законодавства: ст.19 Конституції України, статей 4,5,20 і 56 Закону України „Про прокуратуру", статті 13 Закону України „Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", законів України „Про місцеве самоврядування в Україні" та „Про місцеві державні адміністрації".

Із зазначеним пов'язані підстави, мета та порядок участі у цивільному процесі. Склад суб'єктів, уповноважених діяти від імені органів та посадових осіб, що захищають права інших осіб, суттєво відрізняється від кола осіб, які можуть представляти сторін, третіх осіб, заявників чи заінтересованих осіб у суді. Представляти у суді органи державної влади, органи місцевого самоврядування чи юридичних осіб, що захищають права інших суб'єктів, мають право їх посадові та службові особи, які в певному, визначеному законом порядку наділяються представницькими повноваженнями для виконання своїх функціональних обов'язків.

Тобто в даному випадку мова йде  не про представництво у традиційному розумінні, а про особливості участі в процесі суб'єктів через офіційних або функціональних представників, для яких представництво є частиною їх посадових або службових повноважень.

Так, наприклад, відповідно до статті 40 Закону України „Про Кабінет Міністрів України", Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року №1577, підпункту 48 пункту 4 Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції  в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 14 лютого 2007 року №47/5, Головні управління юстиції в областях здійснюють  представництво інтересів Кабінету Міністрів України в судах.

Хто може бути представником фізичної особи у цивільному процесі? Чи можуть бути представником фізичної особи емансиповані особи?

Відповідь на це запитання міститься  в статтях 40, 41 Цивільного процесуального кодексу  України.

Представником в суді, перш за все, можуть бути особи, які мають статус адвокатів. Відповідно до статті 2 Закону України „Про адвокатуру" адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або визнаний відповідно міжнародних договорів України диплом іншої країни, стаж у галузі права не менше двох років, володіє українською мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про заняття адвокатською діяльністю та прийняла присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державному управлінні. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Право бути процесуальними представниками надано також іншим фізичним особам за наявності сукупності наступних умов:

- досягнення вісімнадцяти років;

- наявності повної цивільної процесуальної дієздатності;

- підтвердження в передбаченому законом порядку повноважень на здійснення представницьких функцій.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють в цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Процесуальна правосуб'єктність (процесуальна правоздатність та дієздатність) - це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носіями процесуальних прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини, самостійно реалізовувати процесуальні права та виконувати обов'язки. Визначення процесуальної правоздатності представників має здійснюватись на підставі того, що їх цивільна процесуальна правоздатність невід'ємна від цивільної процесуальної дієздатності, вона має певні особливості прояву, регулюється спеціальними нормами і обумовлена вище визначеними вимогами закону.

Таким чином, якщо особа, яка досягла 18 років, але в установленому законом порядку обмежена в дієздатності чи визнана недієздатною, вона не може бути представником у суді.

Процесуальне представництво має своєю основою представництво в матеріальному праві, багато підстав виникнення судового представництва є за своєю природою матеріально-правовими (договір доручення, трудовий договір та інше).

У цивільному праві з'явились норми інституту емансипації, тобто набуття повної цивільної та цивільної процесуальної дієздатності до досягнення повноліття (частина 3 статті 29, статті 34 та 35 Цивільного процесуального кодексу) і в даному разі дійсно виникає питання, чи можуть бути зазначені емансиповані особи представниками в суді.

Оскільки частиною 1 статті 40 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що представником в суді може бути лише дієздатна особа, яка досягла 18 років - емансиповані особи не можуть бути представником в суді, за винятком випадків, коли вони здійснюють функції законних представників. Тобто, коли такі емансиповані особи є батьками, усиновлювачами або опікунами малолітніх осіб (статті 154, 156 Сімейного кодексу України, частина 1 статті 39 Цивільного процесуального кодексу України).

Про принцип змагальності в цивільному процесі

Принципи цивільного процесу - це основи системи норм процесуального права, це центральні, основоположні поняття, стержневі начала всієї сукупності процесуальних законів.

Одним із основних принципів, на засадах якого здійснюється цивільне судочинство, є принцип змагальності.

Відповідно до статті 10 Цивільного процесуального кодексу України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, в першу чергу принцип змагальності реалізується через процес доказування, тобто встановлення  наявності чи відсутності обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного розгляду і справедливого вирішення справ.

При цьому законодавець надає обом сторонам, а також іншим особам, які беруть участь у справі, рівні права щодо подання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості.

Покладення обов'язку доказування на заінтересованих у вирішенні справи осіб пов'язано з тим, що:

1) сторонам краще відомі ті докази, на які вони будуть посилатися при розгляді справи в суді, і шляхи отримання цих доказів;

2) сторони більше за інших заінтересовані у встановлені істини у справі;
3) враховуючи те, що в порядку цивільного судочинства в основному вирішуються справи, які випливають з приватноправових відносин, то діяльність суду по збиранню доказів під час розгляду цивільних прав може бути розцінена як втручання у приватне життя учасників спору;

4) принцип змагальності тісно пов'язаний з принципом диспозитивності, суть якого полягає у вільному, на свій розсуд, формуванні поведінки кожного учасника спору. Принцип слідства примушує суд втручатися в процесуальну боротьбу сторін, у зв'язку з чим виникає небезпека відступу від засад неупередженості та об'єктивності, а також того, що суд мимоволі стане помічником однієї із сторін;

5) принцип змагальності покладає на сторони обов'язок виявляти ініціативу та енергію при вирішенні спору по суті.

Таким чином, засада змагальності в цивільному судочинстві є засадою особистої автономії сторін у цивільному процесі. Засада особистої автономії сторін, ініціатива і активність, а також їх самостійність  в суді при захисті своїх прав і законних інтересів є наслідком самої суті цивільних прав, на захист яких і направлена діяльність суду як органу судової влади.

Принцип змагальності, визначений статтею 10 Цивільного процесуального кодексу України, покладає на суд обов'язок щодо сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, виконуючи який суд повинен:

- роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки (таке роз'яснення здійснюються суддею в стадії підготовки справи до судового розгляду(при проведенні попереднього судового засідання) і в підготовчій частині судового розгляду (статті 130, 167 ЦПК України), а також протягом всього судового розгляду справи, наприклад після проголошення судового рішення суддя роз'яснює сторонам право на оскарження проголошеного рішення тощо);

- попереджувати осіб, які беруть участь у розгляді справи, про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій. Наприклад, в разі відмови позивача від позову або укладення сторонами мирової угоди суд роз'яснює, що в таких випадках провадження у справі закривається і повторне пред'явлення такого ж позову не допускається;
- сприяти здійсненню прав осіб, які беруть участь у розгляді справи, у випадках встановлених ЦПК України.

Виходячи з викладеного елементами змагальності є:

- участь сторін в процесі;

- обґрунтування ними своїх вимог і заперечень;

- повноваження суду щодо забезпечення змагального процесу.

Підсудність в цивільному процесі

В Україні діє система судів загальної юрисдикції, яку утворюють за­гальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій (ч. 1 ст. 19 За­кону України «Про судоустрій України»).

Суди цивільної юрисдикції належать до загальних судів. Їх систему складають:

1)місцеві суди: районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди;

2)апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.  Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України» у разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області;

3)Верховний Суд України.

Усі перелічені вище суди здійснюють правосуддя в цивільних спра­вах, однак наділяються різними повноваженнями щодо їх розгляду і ви­рішення. Для визначення компетенції окремих судів всередині судової системи по розгляду і вирішенню конкретних цивільних справ законода­вець передбачив інститут підсудності.

Підсудність - це властивість цивільних справ, за допомогою якої їх розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду.

Значення підсудності полягає у тому, що вона допомагає розмежува­ти компетенцію по розгляду і вирішенню підвідомчих суду цивільних справ всередині системи судів цивільної юрисдикції: як між судами різ­них ланок, так і між судами однієї ланки.

Однак цим значення підсудності цивільних справ не обмежується. Вона є важливою умовою вирішення і деяких процесуальних питань. Наприклад, суд може давати судові доручення щодо проведення певних процесуальних дій лише у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності (ч. 1 ст. 132 ЦПК України); заява про забезпечення доказів, якщо позов ще не пред'явлено, розглядається міс­цевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів (ч. 1 ст. 135 ЦПК України).

Підсудність цивільних справ може бути функціональною, територіальною та родовою. В юридичній літературі також виділяють одноособову і колегіальну підсудність.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій.

Так, місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, відне­сені процесуальним законом до його підсудності (ч. 1 ст. 22 Закону України «Про судоустрій України»).

Апеляційні суди розглядають:

1)справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2)по першій інстанції справи, визначені законом (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про судоустрій України»).

Однак процесуальне законодавство не передбачає цивільних справ, які можуть розглядати по першій інстанції апеляційні суди. Більш того, в ст. 107 ЦПК України зазначено, що судами першої інстанції є тільки місцеві суди.

Верховний Суд України, відповідно до ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який переглядає справи:

1)у зв'язку з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом;

2)у касаційному порядку у випадках, встановлених законом.

Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ (ч. 1 ст. 363 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 384 ЦПК України скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення подається до суду, який видав виконавчий документ.

Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі (ст. 404 ЦПК України).

Територіальна підсудність розподіляє компетенцію по розгляду і вирішенню цивільних справ між судами однієї ланки залежно від тери­торії, на яку поширюються їх повноваження.

Цивільне процесуальне законодавство і юридична наука виділяють кілька видів територіальної підсудності, а саме:

1) загальна (ст. 109 ЦПК України);

2) альтернативна (ст. 110 ЦПК України);

3) договірна (ст.112 ЦПК України)

4) за зв'язком вимог (ст. 113 ЦПК України)

5) виключна (ст.114 ЦПК України)

Загальна підсудність визначає компетенцію суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред'явлений до одного із судів, визначених законом. Оскільки право вибору належить позивачеві, то ця підсудність названа підсудністю за вибором позивача. Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо важливе життєве значення для громадян.

Договірна підсудність встановлюється за угодою сторін, у зв'язку з чим вона ще називається добровільною. Сторонам надається право встановлювати тільки договірну територіальну підсудність, але не родову, а також не дозволяється змінювати виключну підсудність.

Угода сторін про підсудність може бути викладена у формі окремого письмового договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу та ін.

Сторона договору про підсудність може оспорювати його законність і обґрунтованість. Суд, встановивши, що такий договір порушує інтереси сторони чи третіх осіб, має право визнати його недійсним і застосувати до справи правила про підсудність, передбачені законом.

Підсудність по зв'язку справ (forum connexitates) встановлює, що позов підлягає розглядові суду, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів у справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу.

Встановлена договірна підсудність є обов'язковою для сторін, але вони можуть відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності.

Виключна підсудність встановлює, що пред'явлення позовів у деяких справах можливе тільки у точно визначеному законом суді. Вона передбачена до незначної частини позовів, виключаючи можливість застосування до них інших видів територіальної підсудності, тому і названа виключною підсудністю.

Родова підсудність, або підсудність цивільних справ за ухвалою вищестоящого суду, допомагає розмежувати компетенцію між загальними судами щодо розгляду і вирішення цивільних справ по першій інстанції залежно від суб'єктного складу справи. Правила цього виду підсудності встановлені у статтях 108, 111 ЦПК України.

Видача учасникам процесу копій матеріалів справи

Стаття 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) встановлює процесуальні права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Процесуальним правам учасників процесу кореспондує відповідний обов'язок суду забезпечити їх реалізацію.
Зазначеною статтею передбачено, зокрема, право учасника процесу знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи. Крім того, деякі документи суд зобов'язаний видати учаснику процесу. Це ті документи, які сторона зобов'язана надати в копіях для вручення іншим учасникам процесу, зокрема за статтями 119, 120 ЦПК.

Статті 27, 222 ЦПК зобов'язують суд виготовити самостійно і видати учасникам процесу копії рішень, ухвал.

Що стосується журналу судового засідання, то згідно статті 22 ЦПК суд не зобов'язаний видавати його копії, однак учасник процесу вправі знімати з нього копії самостійно.

Мова судочинства та процесуальних документів

Конституція України визначає, що державною мовою в Україні є українська. Статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами.
Відповідно до процесуальних кодексів, адміністративне та цивільне судочинство здійснюється державною мовою, цією мовою також складаються судові документи.
Це жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або не достатньо володіють державною мовою, оскільки чинними нормативно-правовими актами передбачено право користування іншими мовами:частина 3 статті 10 Конституції гарантує таким громадянам право користуватись у судовому процесі російською або іншими мовами національних меншин;
стаття 10 Закону України «Про судоустрій України» передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом та що особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі;
стаття 18 Закону України „Про мови в Україні" визначає, що судочинство може проводитись мовою більшості населення місцевості, на яку поширюється юрисдикція суду.
При цьому, Конституція України не допускає надання переваг громадянам за мовною ознакою, а зазначене гарантування в судочинстві використання російської та інших мов національних меншин цілком узгоджується з Європейською хартією регіональних мов.
Таким чином, в контексті зазначених норм чинного законодавства потрібно розрізняти поняття "мова судочинства" та "користування мовою у процесі судового розгляду справи".
Так, відповідно до вимог ч.2 ст.7 ЦПКУ і ч.2 ст.15 КАСУ особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право використовувати в суді рідну мову або іншу, якою вони володіють. Проте судочинство має здійснюватись державною мовою, тобто судове провадження (засідання суду), мова діловодства, робота суддів, ведення документації (ведення журналу судового засідання), винесення судових рішень мають провадитись українською мовою.
При розгляді в судах кримінальних і цивільних справ особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача, право виступати в суді рідною мовою.
Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку надають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.

 12.01.2017

Україна, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 28. Тел./факс (0542) 66-19-48, 66-19-36

© 2016 Головне територіальне управління юстиції у Сумській області
Розробка студії «Данкор Веб» Мапа сайту