Сайт працює у тестовому режимі

Що таке дружнє врегулювання справи та одностороння декларація уряду?

Відповідно до статті 39 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколу № 14 до Конвенції, на будь-якій стадії провадження Європейський суд з прав людини (далі – Суд) може надати себе у розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї.

Після комунікації заяви Секретар відповідної секції контактує сторони з метою забезпечення дружнього врегулювання справи. Суд вживає будь-яких необхідних заходів з метою сприяння дружньому врегулюванню. Переговори з дружнього врегулювання є конфіденційними та без шкоди до аргументів сторін в основному провадженні. Якщо сторони досягли дружнього врегулювання, Суд, після того як переконається, що врегулювання було досягнуто на основі поваги до прав людини, вилучає справу з реєстру своїх справ шляхом винесення ухвали.

Якщо заявник не погодився на дружнє врегулювання справи, держава-відповідач може подати до Суду клопотання про вилучення заяви з реєстру справ Суду. Таке клопотання повинне супроводжуватися односторонньою декларацією, в якій державою-відповідачем чітко визнається факт порушення Конвенції у справі заявника та міститься зобов’язання щодо надання заявнику належного відшкодування та, за необхідності, вжиття належних заходів із виправлення ситуації заявника.

Якщо виключні випадки це виправдовують, одностороння декларація може бути подана до Суду і в разі відсутності попередніх спроб досягти мирного врегулювання справи із заявником. Якщо Суд переконаний, що декларація є достатньою основою для висновку про те, що повага до прав людини не вимагає від неї продовжувати розгляд заяви, він може повністю або частково вилучити заяву з реєстру своїх справ, навіть якщо заявник не погоджується з цим.

У разі, якщо уряд-відповідач пропонує дружнє врегулювання справи, особливо якщо справа стосується усталеної практики Суду (наприклад, тривалого невиконання остаточних рішень національних судів, надмірної тривалості національного судового провадження тощо), а пропонована ним сума компенсації за будь-яку шкоду, спричинену заявнику, відповідає сумам, які Суд зазвичай присуджує в подібних справах, або навіть є вищою від таких сум (заявник чи його представник можуть це перевірити, переглянувши подібні справи на сайті HUDOC), заявникам (їхнім представникам) рекомендується погоджуватися з дружнім врегулюванням. Якщо заявник не погодиться з дружнім врегулюванням, можливі два сценарії: 1) уряд-відповідач надає односторонню декларацію, запропонувавши ту саму суму, що й в ході дружнього врегулювання, а також визнає порушення Конвенції чи протоколів до неї у справі заявника. Суд, як правило, затверджує таку декларацію; 2) уряд-відповідач не подає односторонню декларацію, і Суд виносить рішення по суті. У результаті, Суд встановлює порушення Конвенції чи протоколів до неї у справі заявника, а також присуджує справедливу сатисфакцію, яка може бути нижчою від тієї, що пропонував уряд-відповідач в дружньому врегулюванні (якщо така сума була вищою від сум, які Суд зазвичай присуджує в подібних справах).

Таким чином, у першому сценарії заявник просто втрачає час, оскільки все одно справа, як правило, буде вирішена на основі подальшої односторонньої декларації уряду-відповідача, а у другому сценарії заявник ризикує тим, що сума справедливої сатисфакції, яку присудить Суд в своєму рішенні, буде меншою від суми, пропонованої урядом-відповідачем в ході дружнього врегулювання. Звичайно, ця порада не є актуальною, якщо головна мета заявника – не розмір компенсації (справедливої сатисфакції), а визнання порушення в його справі (або урядом-відповідачем в односторонній декларації, або Судом в рішенні по суті).